Надія Пилипенко
Хіба можна в наш час комусь довіряти! Роздягнуть тут же!
Лариса Дмитрівна, Ви обіцяли заспівати. Мені здається час уже настав.
І оскільки, може статися, в пісках цих ляжу навічно, з незвички начебто навіть сумно, А може, від того це, що зустрічалися мені люди, останнім часом, душевні, можна сказати, делікатні.
Абдулла: Старий став, ледачий. А пам’ятаєш, який я був?
Верещагін: Були часи …
– Кинджал хороший для того, у кого він є, і погано тому, у кого він не виявиться … в потрібний час.
– Ти що, не чув про Верещагіна ?! Дожив … Був час – в цих краях кожна собака мене знала, ось так тримав! Зараз забули …
– А це не ви їхали через Янковку на гарби з сіном і заснули, а у вас тим часом волів повели? – Воли сірі? Один з плямою? Ні, це не я.
– Чому ви весь час виляє? Що ви за людина? Я не можу вас розкусити! – Не треба мене кусати! Навіщо розкушувати?
– Потім народжую йому дитину, сиджу вдома, яка різниця, де і коли ти працювала? – Ну а коли він все дізнається – пізно, до мене звик, дитини обожнює, без мене життя не уявляє, ще й вибачення просити буде. – За що? – Ну, на той час знайдеться за що.
Я ось раніше весь час думала, як це люди цілуються? Ну, їм же носи повинні заважати. А тепер бачу – не заважають …
