Надія Пилипенко
Закрий очі. Забудь про все і поглянь в порожнечу. Зроби це … і світ померкне. Все, що ти будеш бачити – посмішка тієї, яку любиш … яку вже ніколи не повернути.
Кожен день був подарунком, я думав, він буде жити вічно. Я не можу, я не можу з ним попрощатися … Семмі, Семмі, спасибі тобі, спасибі, що був вірним другом, спасибі, що слухав, спасибі, що дарував посмішки навіть в самий поганий день, спасибі, що навчив відданості і дружбу , спасибі, що навчив любити … Т \ с Помста
Якщо ти любиш когось, насправді його любиш, не захочеться тобі забрати його з собою, коли ти сам будеш помирати? Поппі Брайт “Малюнки на крові”
Той юної дівчини, «іскорки», як звала її мати, дівчата, що клялася Вольге в любові, давно вже немає – вона померла, її місце зайняла жінка, дружина, мати … Єлизавета Дворецька “Огнедева. Чари чаклунки”
Час – великий ілюзіоніст і фокусник, що вміє прикривати очевидне і згладжувати гострі кути. Тільки ці прикриття і згладжування – уявні. Воно нічого і ніколи не стирає, – хіба що ховає саме нестерпне в далекі куточки пам’яті, куди не просто дістатися. Там, в первозданній чистоті фарб, звуків і відчуттів, продовжує жити все, – від нищівних поразок, болю і смерті, до найтонших нюансів насолоди, краси і … кохання. Наталія Солнцева “Принцеса з Шанхая”
Століття течуть, а люди не міняються. Їх як і раніше хвилюють ті ж речі: життя, смерть, любов, щастя. Змінюються тільки «декорації». Наталія Солнцева “Еліксир для Жанни д’Арк”
Відпущений мені термін я витратила на любов – проти неї я виявилася безсила, що не була безсила навіть перед лицем смерті; це було безсилля всього сущого, темний багрянець людської слабкості, рух наосліп, коли на дотик огинаєш кути, щоб розкрити обійми світу, – все, без чого не буває відкриття незвіданого. Еліс Сиболд “Милі кістки”
Скількох ми втрачаємо за своє життя? Багатьох. І коли йде хтось дуже близький, ми сподіваємося, що він – там. І що там, за межею смерті, хоч щось є. Я знаю, що зустрінуся з тими, хто пішов раніше за мене. Знаю. Але … поки ми – тут. І іноді хочеться кричати від неможливості побачити. Почути. Хоча б на мить зазирнути в рідні очі, посміхнутися і знати – там або не там, але тебелюблять. І знають про твою любов. Адже те, що близька тобі людина пішла за межу смерті, зовсім не скасовує всього іншого. Він все одно близький. Рідний. І улюблений. Галина Гончарова “Коріння зла”
