Надія Пилипенко
Нехай твої напівзакриті очі, І ти думаєш про кого-небудь іншому, Я адже сам люблю тебе не дуже, Утопаючи в далекому дорогому.
Про Русь, малинове поле І синь, що впала в річку, Люблю до радості і болі Твою озерну тугу. Холодної скорботи не зміряти, Ти на туманному березі. Але не любити тебе, не вірити – Я навчитися не можу.
Дар поета – пестити і карябать, Фатальна на ньому печатку.
Ах! Яка смішна втрата! Багато в житті смішних втрат. Соромно мені, що я в бога вірив. Гірко мені, що не вірю тепер.
Всі ми, всі ми в цьому світі тлінні, Тихо ллється з кленів листя мідь … Будь же ти повік благословенне, Що прийшло процвесть і померти.
Живи так, як ніби зараз повинен померти, бо це є найкращий прагнення до Істини. Щастя – доля нещасних, нещастя – доля щасливих. Нічия душа не може не відчувати своїх страждань, а мої муки – твоя печаль, твоя печаль – мої терзання …
Життя. Я не можу зрозуміти її призначення, та адже Христос теж не відкрив мета життя. Він вказав лише, як жити, але чого цим можна досягти, нікому не відомо. Так, проте якщо це таємниця, то нехай їй і залишиться. Але ми все-таки повинні знати, навіщо живемо. Навіщо вона, життя? Навіщо жити? На всі її дріб’язкові сни і прагнення покладено вінок помилки, сплетений з шипшини. Невже так і неможливо розгадати?
Ось так же Відцвітаючи і ми І відшумить, як гості саду … Коль немає квітів серед зими, Так і сумувати про них не треба.
Піти не подвиг,
Подвиг – чи не повернутися!
Поцілунок назви не має, Поцілунок НЕ напис на гробах. Червоною трояндою поцілунки віють, Пелюстками тая на губах.
Якщо торкнути пристрасті в людині,Те, звичайно, правди не знайдеш.
Лягла моя колишня рана – П’яний брєд не гризе серце мені.
Як в гамівну сорочку, Ми природу беремо в бетон.
Не кожному дано яблуком падати до чужих ніг.
Знаєш? Адже люди все зі звірячою душею – Той ведмідь, той лисиця, та вовчиця, А життя – це ліс великий, Де зоря червоним вершником мчить. Потрібно міцні, міцні мати ікла.
Життя – обман, але і вона часом прикрашає радощами брехня.
оживити тепло, осяяна мене світло. Я забув, що пройшло І чого в мені немає.
Про вік осені! Він мені дорожче юності і літа.
