Надія Пилипенко
помиритися лише в серці зі ворогом – І тебе блаженством ошафраніт.
Наука нашого часу – брехня і злочин. А читати, – я і так свій кругозір знань розширюю аналізом під власним спостереженням. Мені потрібно себе, а не іншого, напханого чужими судженнями.
Так! Тепер – вирішено. Без повернення Я покинув рідні краї. Чи не будуть листям крилатою Наді мною дзвеніти тополі. Низький будинок без мене зсутулиться, Старий пес мій давно здох. На московських вигнутих вулицях Померти, знати, обіцяв мені Бог. Я люблю це місто вязевий, Нехай обрюзг він і нехай одрях. Золота дрімотна Азія спочила на куполах. А коли вночі світить місяць, Коли світить … чорт знає як! Я йду, головою свесясь, провулків в знайомий шинок.
Дурне серце, не бийся. Всі ми обмануті щастям, Жебрак лише просить участья … Дурне серце, не бийся.
Не буди того, що отмечталось, не хвилюй того, що не збулося, – Занадто ранню втрату і втома Випробувати мені в житті довелося. І молитися не вчи мене. Не треба! До старого повернення більше немає. Ти одна мені допомога і відрада, Ти одна мені несказанне світло.
Я не знав, що любов – зараза, Я не знав, що любов – чума. Підійшла і примруженим оком Хулігана звела з розуму.
Я б навіки пішов за тобою Хоч у свої, хоч в чужі дали … У перший раз я заспівав про любов, У перший раз відрікаюся скандалити.
І так радісний мені над більшої завмирає в вітрі крик: «Будь же холодний ти, що живеш, Як осіннє золото лип».
Від любові не вимагають поруки.
Висип, гармоніка, висип, моя часта, Пий, видра, пий! Мені б краще оту, сісястой, – Вона дурніше.
Адже розлюбити не зможеш ти,
Як полюбити ти не зуміла …
Ти пішла і до мене не повернешся, Забула ти мій куточок, І тепер ти іншому смієшся, Ховаючись в білу хустку. Мені сумно, і нудно, і шкода, Незатишно камін мій горить, Але зім’ята в книжці фіалка Все про щастя минуле говорить.
Хлопчик такий щасливий І колупає в носі. Колупай, колупай, мій милий! Сунь туди палець весь. Тільки ось з цією силою В душу свою не лізь.
Сила залізобетону, громада будівель обмежили мозок американця і звузили його зір. Звичаї американців нагадують незабутньої гоголівської пам’яті звичаї Івана Івановича та Івана Никифоровича. Як у останніх не було міста краще Полтави, так і у перших немає краще і культурней країни, ніж Америка.
