Надія Пилипенко
– Я – це ти, – повторила вона дуже тихо, ніби сам до себе. – Звільнення! – Вона поклала руки на квіти. Відчужено повторила ще раз: – Звільнення! Так, ти не помер. Ти живеш … я – це ти … ти живеш в мені, в світі, в природі, в космосі … Ми вічно будемо єдині: я – це ти! Еріх Марія Ремарк “Час звільнення”
Ті, хто живе вічно, кому нема чого поставити на кін в одвічній грі проти смерті, ніколи не зможуть оцінити святість життя.
Однак це сталося, і його життя стала порожня. Як буває порожнім небо. Як вічність. Як крик. Василь Дмитрук та Юрій Моїсеєв “Час жити”
Смерть проходить між нами і, по видимості, розлучає нас тільки для того, щоб з’єднати в вічності. Жорж Санд “Консуело”
У тебе буде вічність, щоб бути мертвою, але лише коротку мить, щоб жити.
Особисто я часто знаходив утіху в думці, що два стану небуття – до нашого народження і після смерті – абсолютно однакові, але ми все ж так боїмося другої чорної вічності і там мало думаємо про першу … Ірвін Ялом
Смерть звільняє людину від труднощів мирського життя, яка з віком і осягати людини нещастями стає більш важкою. Смерть приймає його в коло Вічності і Любові, де людина зможе насолоджуватися товариством улюблених людей і знаходити розраду у щасливій Вічного життя … Генрі Лайон Олді
Є речі, яких краще не розуміти. Є вчинки, про які краще не згадувати. І є місця, куди краще не повертатися. Життя проста, дружок. Це мивічно все ускладнюємо …
Любити – ось єдине, що може наповнити вічність.
Я не хочу жити вічно, я просто хочу жити з тобою.
Смерть – свобода, дарована вічністю. Віктор Гюго
Я завжди мріяв бути вільним електроном, але вічно відсікати своє коріння неможливо.
Вічно я говорю «дуже приємно з вами познайомитися», коли мені нітрохи не приємно. Але якщо хочеш жити з людьми, доводиться говорити всяке. Джером Девід Селінджер “Над прірвою в житі”
Я думав, ми друзі навіки. Вічність виявилася набагато коротше.
Страшна не біль. Рано чи пізно вона йде – або її вбивають ліки, або для неї не залишається більше місця. Страшно залишитися один на один з вічністю, з падінням в темну порожнечу. Світ то стискається в точку, ім’я якої – ти, то вибухає нескінченним простором, безжальним і не злим, але абсолютно байдужим. Ти – ніхто, і місце твоє – ніде. Ти можеш вірити в Бога, можеш не боятися смерті, сміятися над нею і блазнювати. Але коли дихання вічного стосується твоїх губ, ти замовкає. Смерть теж не жорстока і не страшна. Вона лише відкриває двері, за якими нічого немає. І ти робиш цей крок. Наодинці. Завжди на самоті. Сергій Лук’яненко
