Надія Пилипенко
У ставків і навіть калюж з початком осені з’являється задумливий вираз обличчя. Дощі дрібніють і стають уздовж себе довше. Михайло Бару
– … можливо, в усьому винна осінь; я відчуваю її сильніше, ніж ти. Восени рвуться пакти і все стає недійсним. І людина хоче … Так, чого ж він хоче? – Любові. Еріх Ремарк.
Ця осінь мене занурила в срібний дим, Ця осінь в мені закрутила багряні листя, Ми танцюємо свій повільний танець, закінчується день, І гойдається тінь, і мерехтять осінні думки. Миколу Лабіш
– Яка яскрава, яка безкомпромісна, прийшла і все з себе скинула. – Пощастило Вам з жінкою. – Я про осінь. Рінат Валіуллін
Але ось приходить осінь, викинувши стусаном під зад підступне літо (що трапляється щоразу, як вересня перевалить за середину) і спочатку гостює, як хороший приятель, без якого ти нудьгував. Влаштовується вона надовго – так давній друг, примостившись у твоєму улюбленому кріслі, дістав би трубку, розкурив її і заповнив післяобідню годину розповідями, де побував і що робив з часу вашої останньої зустрічі. Стівен Кінг
Восени лягла пил, Восени згас запал, Сонця потьмянів жар, Восени весь світ шкода.
Зовсім один, щільніше запахнувшись в пальто, сиджу на лавці; а навпаки, зачинившись в своє сіро-коричневе пальто, притулилася до неба осінь з її спокійними очима … Еріх Марія Ремарк
Між іншим, квіти у осені більш строкаті і світяться, ніж у літа, і вмирають вони раніше … Еріх Марія Ремарк
Осінь. Пульт в руках. Сиджу, втупившись у ящик. А вона любить мене, походу, по-справжньому.
Мені подобається осінь, коли неодмінно йде дощ, стоять мокрі голі статуї, і до них неодмінно прилипають чорні листя, і по невимощенной землі, звичайної, натуральної, лежать уже темно-жовте листя і прикривають бруд. Рената Литвинова
Відпустіть мене додому, Там застигли вірші у вогні. Цей дощ – він прийшов за мною, Це дощ згадав про мене. Дивиться осінь в мої очі – Нерухомо-бурштиновий погляд. Сірої птахом небо в сльозах. Хто сказав, що не можна тому?
Осінь – єдиний час року, яке вчить. Ельчин Сафарли
Осінь повернулася в Горменгаст, подібна повертався в свою твердиню похмурому примарі. Дихання її віяло по забутим проходах – Горменгаст сам звернувся в осінь І мешканці замку стали лише тінями її. Руйнується замок, мрея в туманах, вдихав осінь, і кожен холодний камінь замку видихав її. Кострубаті дерева, обступили темне озеро, палали, гублячи краплі, і листя їх, зриваються вітром, шалено кружляли між веж. Хмари, звиваючись, лягали на них і расточались або тяжко ворушилися на піднебесній кам’яному полі, і лахміття їх тяглися між стрельниц, пробиваючись у невидимих стін. Мервін Пік
