Надія Пилипенко
Що характерно, син не схвалив вчинок батька.
– Мій батько перед смертю сказав: «Абдулла, я прожив життя бідняком і я хочу, щоб тобі Бог послав дорогий халат і красиву збрую для коня». Я довго чекав, а потім Бог сказав: «Сідай на коня і візьми сам, що хочеш, якщо ти хоробрий і сильний».
Батько мій, зупиніться! Ми прийшли сюди не за цим!
– Викличте батька на дуель. – Ніколи! – Але чому? – По-перше, він мене вб’є, а по-друге … – І першого достатньо.
Дізнаюся, хто з вас з батьком бачиться – прокляну.
Ось мене батько лупцював, і че хорошого? Я до сих пір ще хочу його вбити. І ще кого-небудь заодно.
Руки на столі тримати. Ось так. Там глушник. Я на гачок надавлю, яйця твої на підлогу впадуть. Що, страшно? Коли Костю вбивав не страшно було? – К-якого Костю? – Громова. – Це не я … це Американець. Це він … Я … я не міг … Я батька його знаю. Я Костянтину пообіцяв. Я не думав, що він відмовиться … Він … він жадібний. – Дані на Американця, швидко!
– Гаразд, живи, гад. Сина дякуй. Шкода такого хлопця без батька залишати. Сиди тихо, штани суші.
– Батько був судовим слідчим у Вільно. – Ну так от – це ж погана спадковість!
– Куриш? І натщесерце … Я все батькові скажу.
– шібануло вашого батька, Людка! .. Все, все … Все. Тепер так і залишиться … – Що залишиться? – Що що? Косоокість !!! – Так він живий? – Ти чо каркаєш, дура? Звичайно живий! А ви що подумали? !! – Я тобі покажу, що ми подумали!
– До речі, Саша, познайомся. – Так мизнайомі з Родіон Петровичем. – Ні, ти ще раз познайомся. Це твій батько. – Як батько? Він же загинув. – Та ні, як бачиш – живий, здоровий і навіть досить дебелий.
– Я вам морду поб’ю, батько Федір. – Руки короткі.
Синку, будь чоловіком, як твій зниклий безвісти батько.
А що це ви на мене так дивитеся, батько рідний? На мені візерунків немає, і квіти не ростуть.
– Батька вбив, мене закопав, чотирьох баранів взяв – більше у нас не було.
