Надія Пилипенко
Життя коротке, як кажуть філософи, треба нею користуватися!
Прийшли інші часи, Тебе то немає, то брешеш, що не кривлячись.
Вже краще поуніжаться змолоду, щоб потім все життя жити по-людськи.
Аннушка! Ще шампанського, фрукти, будь ласка, дорогі гості!
Усім перемучіваюсь знову …
Ну, що ж? Харита Гнатівна! В наші дні без екіпажу жити неможливо!
– Ні, тому подай. І під’їжджай ближче.
– Вперед, я сказала. Їдь. Заїхав …
– Ну, що? Здачі знову недодали. Дура. – Від Вас тільки й чуєш, що дура.
Я зараз вниз дивилася, у мене закрутилася голова. Як тут високо.
Якщо хочете стрілятися, Юлій Капітонович, пістолет треба зарядити.
Пиши, Оленька, Оля!
А це від Анни. З Монте-Карло, нарешті. Рік не писала.
– Добре б з такою панянкою в Париж прокотитися, на виставку. – Да-а, прогулянка могла б бути приємною. Так ось у вас якісь плани-то, Мокій Пармёнич … – А у вас цих планів не було теж? – Та де вже мені – зростом не вийшов …
– Так, на ринку все ціни здоровущій. – Знаю я, які на ринку ціни.
Та я від Вас ще жодної ласки не бачив. Гарні наречений і наречена.
Поясніть мені, будь ласка, чому жінки, як правило, вважають за краще людей порочних перед людьми чистими?
Три буксира ледве витягли, але витягли.
Чи не приписуйте мій вибір своїх достоїнствах, я ще тільки хочу полюбити Вас.
– Невже вам не шкода розлучатися з «Ластівкою»? – Що таке «шкода», я не знаю … Для мене, капітан, нічого заповітного то нету. Бачу вигоду – продам що завгодно …
Лариса Дмитрівна, дозвольте запросити Вас завтра ввечері в театр.
– Він володіє одним достоїнством. – Трохи. – Зате дорогим. – Яким же? – Він любить мене.
Рано було тріумфувати-то !!
Прекрасна країна – любов, країна любов, адже тільки в ній буває щастя.
Єгор! Давай, бери штурвал! Усе! Це справа чоловіча.
Я неприємну телеграму отримав. Довелося полетіти рятувати своє майно.
Хіба можна в наш час комусь довіряти! Роздягнуть тут же!
А циганська дочка за улюбленим в ніч із законом крові своєї.
