Надія Пилипенко
Прошу на капітанський місток. Обережненько.
Так дивись, не пізно повертайся, чуєш?
– Сергію Сергійовичу! Це вже занадто! – Ви за стакан-то не бійтеся, новий купимо.
Лариса Дмитрівна, Ви обіцяли заспівати. Мені здається час уже настав.
Господа, я сьогодні в суді цікавий куплет чув, від суддівського чиновника!
Мила! Що ти розумієш? Така … річ знаєш скільки коштує?
Господа! Пропоную ще раз випити за окраса нашого міста, за Ларису Дмитрівну!
Ціни здоровущій! А поторгуватися – горді ми дуже. Бариню з себе корчити любимо.
Я недавно читав книгу, називається «Новий Плутарх або життєпис великих жінок».
Прямо зараз, негайно! Одне Ваше слово … – Так, Ви з глузду з’їхали!
Ну навіщо так ревнувати? Такий джигіт таку красиву дівчину у нас відвіз.
Матінка, рідненька … Куди ж Ви мене спровадили?
Два тижні за кинджал тримався, щоб не підходив ніхто.
Так, панове … одружуся. Ну, правда, дуже багата. беру впридане золоті копальні.
Забороняйте, коли право будете мати. А поки що почекайте.
Так навчитеся ж спершу розуміти!
Я, панове, перший раз на званому обіді нічого не їв. Покликали відомих людей, їсти нічого, господар людина дурна.
В гості-то все їздять, а одружується ніхто не хоче.
