Надія Пилипенко
Наче сонце, горить, не згораючи, любов. Немов птах небесного раю – любов. Але ще не любов – солов’їні стогони. Чи не стогнати, від любові вмираючи, – любов!
Крім любові твоєї, мені немає сонця, а я й не знаю, де ти і з ким.
Варто помічати щось хороше, що відбувається в житті кожного разу після сходу сонця.
Всі аромати жадібно я вдихав. Пив все промені. Я жінок всіх бажав. Що життя? Струмок блестнул на сонці І десь у чорній тріщині – пропав.
Хай живуть музи, хай живе розум! Ти, сонце святе, гори! Як ця лампада блідне Перед ясним сходом зорі, Так помилкова мудрість мерехтить і тліє Перед сонцем безсмертним розуму. Хай живе сонце, так зникне тьма!
У сонця є один недолік: воно не може бачити самого себе.
Мороз і сонце; день чудовий! Ще ти спиш, один чарівний – Пора, красуня, прокинься: Відкрий зімкнуті млістю погляди Назустріч північній Аврори, Зіркою півночі стань!
Ні, сонце глиною замазувати не стану, Про таємниці часу розповідати не стану. З моря мудрості перлину мою Не тільки що свердлити, показувати не стану.
В кожній людині є сонце. Тільки дайте йому світити.
