Надія Пилипенко
Що вже тут розписувати, – сказав Том. – Коротко і ясно: всі вони там просто з глузду з’їхали.
– Як, по-твоєму, Том, який у нас вийде наступний рік? Краще цього чи гірше? – Ти мене не питай. – Том подув в стебло кульбаби, точно в дудку. – Адже не я створив світ. – Він на хвилину задумався. – Хоча іноді мені здається, що все це моїх рук справа.
Батьки іноді забувають, як вони самі були дітьми.
– Роза, – почав він, – мені треба тобі дещо сказати, – а сам все знизував і тряс її руку. – В чому справа? – запитала тітка Роза. – До побачення! – сказав дідусь.
– І тут я їх побачив, клянусь вам, побачив на власні очі! Те було велике військо давніх прерій-бізони та буйволи! Полковник замовк; коли тиша стала нестерпною, він продовжував: – Голови-точно кулаки велетня-негра, тулуба як паровози. Ніби на заході вистрілили двадцять, п’ятдесят, двісті тисяч гармат, і снаряди збилися зі шляху і мчать, розсипаючи вогняні іскри, очі у них як жар, і ось зараз вони з гуркотом кануть в порожнечу … Пил зметнулася до неба, дивлюся – майорять гриви, проносяться горбаті спини – ціле море, чорні кошлаті хвилі здіймаються і опадає … «Стріляй! – кричить Поуні Білл. – Стріляй! » А я стою і думаю – я ж зараз як божа кара … і дивлюся, а повз шаленим потоком мчить люта силища, точно опівночі серед дня, точно нескінченна похоронна процесія, чорна і блискуча, сумна і безповоротна, а хіба можна стріляти в похоронну процесію, як ви скажете, хлопці? Хіба це можна? У той час я хотів тільки одного – щоб пісок знову приховав від мене ці чорні, грізні силуети долі, як вони стикаються і б’ються один об одного в дикому сум’ятті. І уявіть, хлопці, пил і правда осіла і приховала мільйон копит, які підняли весь цей грім, вихор і бурю. Поуні Білл, вилаявся так як стукне мене по руці! Але я був радий, що не зачепив цю хмару або силу, яка ховалася в ній, ні єдиної дрібкою свинцю. Так би все і стояв і дивився, як сам час котить повз на величезних колесах, під покровом бурі, що підняли бізони, і несеться разом з ними у вічність.
Але іноді я думаю: з радістю віддала б гостре слівце або витончений реверанс за одного, який би залишився зі мною на суботу та неділю років так на тридцять.
Він обережно розклав стовпчиками на прилавкумідяки, монетки по десять і двадцять п’ять центів, немов шахіст, що чекає з тривогою – піднесе його наступний хід до вершин торжества або занурить в безодню відчаю.
