Надія Пилипенко
І тут на зло самої себе я вирішила: раз не вийшла заміж, коли посміхнулося щастя, – так і треба тобі, сиди в дівках! І почала подорожувати. Побувала я в Парижі, у Відні, в Лондоні – і всюди одна й одна, і тут виявилося: бути однією в Парижі нітрохичи не краще, ніж в Грінтауні, штат Іллінойс. Все одно, де – важливо, що ти одна.
Ясно як апельсин: старі ніколи не були дітьми.
Дрібні радості куди важливіше великих.
– Чого б ви хотіли робити, чого домогтися в житті? – Хотів би побачити Стамбул, Порт-Саїд, Найробі, Будапешт. Написати книгу. Дуже багато курити. Впала зі скелі, але на півдорозі зачепитися за дерево. Хочу, щоб де-небудь в Марокко в мене разів зо три вистрілили опівночі в темному провулку. Хочу любити прекрасну жінку. – Ну, я не в усьому зможу вам допомогти. Але я багато подорожувала і можу вам розповісти про різних місцях. І якщо завгодно, пробіжіть сьогодні ввечері, годині об одинадцятій, по галявині перед моїм будинком, і я, так і бути, випалив в вас з мушкета часів Громадянської війни, звичайно, якщо ще не ляжу спати. Ну як, наситить це вашу мужню пристрасть до пригод?
Ти тільки та, що тут зараз, сьогодні, сьогоднішня ти.
Бувають дні, які складаються із самих запахів, немов весь світ можна втягнути носом, як повітря: вдихнути і видихнути, – так пояснював Дугласа та його десятирічного братика Том батько, везучи в машині за місто. А в інші дні, говорив він, можна тільки почути, як гримить і бринить усесвіт. Є такі дні, пробувати на смак, а інші – на дотик. А бувають і такі, коли є всі відразу. Ось, наприклад, сьогодні – пахне так, неначе десь там, за пагорбами звечора не виріс великий сад і все до самого теплими пахощами. У повітрі пахне дощем, але на небі – ні хмаринки. Того й гляди, хтось невідомий зарегочеться в лісі, але там стоїть тиша …
Дрібні радості куди важливіше великих. Рано вранці по весні прогулятися пішки не в приклад краще, ніж котити вісімдесят миль в самому розкішному автомобілі; а знаєте чому? Тому що все навколо пахне, все росте і цвіте. Коли йдеш пішки, є час озирнутися навколо, помітити найменшу красу.
Головне – не та я, що тут лежить, а та, що сидить на краю ліжка і дивиться на мене, і та, що зараз внизу готує вечерю, і та, що возиться в гаражі з машиною або читає книгу в бібліотеці. Все це – частки мене, вони-то і найголовніші. І я сьогодні зовсім не вмираю. Ніхто ніколи не вмирає, якщо у нього є діти і внуки. Я ще дуже довго буду жити. І через тисячу років будуть жити на світі мої нащадки – повний місто! І вони буду гризти кислі яблука в тіні евкаліптів. Ось моя відповідь всім, хто задає мудровані питання.
