Надія Пилипенко
На світлі п’ять мільярдів дерев. І під кожним деревом є тінь, вірно? Значить, звідки береться ніч? А ось звідки: п’ять мільярдів дерев – і з-під кожного дерева виповзає тінь. Уявляєш? От би знайти спосіб утримати їх усіх під деревами і не випускати – тоді і спати лягати не навіщо, адже ночі щось не було б зовсім!
Коли живеш весь час поруч з людьми, вони не змінюються ні на йоту. Ви дивували тим, що сталося в них змін, тільки якщо розлучаєтеся надовго, на роки.
В тому-то й біда з вашим поколінням, – сказав дідусь. – Мені соромно за вас, Білл, а ще журналіст! Ви готові знищити все, що є на світі хорошого. Тільки б витрачати менше часу, поменше праці, ось чого ви домагаєтеся.
– Олівці, Дуг, десять тисяч олівців! – Тьху ти, прірву! – Блокноти, грифельні дошки, гумки, акварельні фарби, лінійки, компаси – сто тисяч штук! – Не дивися. Може, це просто міраж! – Ні, – в розпачі простогнав тому. – Це школа.
Лахмітник, думав він, містер Джонас, де то ви зараз? Ось тепер я вас віддячив, я сплатив борг. Я теж зробив добру справу, ну да, я передав це далі …
А добре, що він вирішив жити!
Як же мені віддячити містера Джонаса? – думав Дуглас. Як віддячити, ніж відплатити за все, що він для мене зробив? Нічим, ну нічим за це не відплатити. Немає цього ціни. Як же бути? Як? Може, треба як то відплатити кому небудь іншому? Передати подяку по колу? Озирнутися на всі боки, знайти людину, якій потрібно допомогти, ізробити для нього що-небудь хороше. Напевно, тільки так і можна …
– Щастя, Дуг, ось воно, щастя! І він зник, як зникли трамвай, Джон Хафф і бабусі, у яких руки точно білі голуби.
І думки теж важкі і повільні, падають неквапливо і рідко одна за одною, точно піщинки в розледачіли пісковому годиннику.
Гоп ля ля! Тру ля ля! Тільки дурень хоче померти! Чи то справа танцювати і співати! Коли звучить похоронний дзвін, Співай і танцюй, погані думки – геть! Нехай виє буря, Тремтить земля, Танцюй і співай, Тру ля ля, гоп ля ля!
Вічно ти вивідуєш – навіщо так чому! – заволав Дуглас. – Тому що тому закінчується на “у”.
В південних морях настає в житті кожного чоловіка такий день, коли він розуміє: пора розпрощатися з усіма друзями і поплисти геть, і він так і робить, і так воно і повинно бути, тому що настав його час. Ось так і сьогодні. Ми з тобою дуже схожі – ти теж іноді засиджувався на суботніх ранках до дев’ятої вечора, поки ми не пошлемо за тобою батька. Але пам’ятай. Том, коли ті ж ковбої починають стріляти в тих же індіанців на тих же гірських вершинах, найкраще – тихенько встати зі стільця і піти прямо до виходу, і не варто озиратися, і ні про що не треба жаліти. Ось я і йду, поки я все ще щаслива і життя мені ще не набридла.
