Надія Пилипенко
А раптом в глибині душі тобі і правда не хочеться жити?
– Не знаю, – сказав він. – І я не знаю. Тому то життя так цікава.
Ельміра, я обіцяю, я клянусь, Ельміра, якщо тільки ви залишитеся живі, якщо ви не помрете … Ельміра, ви чуєте мене? Слухайте ж! З цієї хвилини я буду ворожити тільки заради добрих справ. Більше ніякої чорної магії, одна тільки біла!
Ні, ви тільки подивіться на себе, Ельміра! Все життя ви звинувачуєте інших у тому, що ноги у нас спотиклівие, а руки – крюки! Ви коли небудь читали Шекспіра? Там є вказівки для акторів: «Хвилювання, рух і шум». Ось це ви і є. Хвилювання, рух і шум. А тепер ідіть ка додому, не те я насадив шишок вам на голову і накажу всю ніч крутитися з боку на бік. Геть звідси!
– Том, – сказав Дуглас. – Пообіцяй мені одну річ, гаразд? – Обіцяю? А що це? – Звичайно, ти мій брат, і, може, я іншим разом на тебе злюся, але ти мене не залишай, будь де небудь поруч, добре?
– Дуг, закрий очі. Тепер скажи: якого кольору в мене очі? Ні, ти не підглядай! Ну? Якого кольору? Дугласа кинуло в піт. Повіки його тремтіли. – Ну, знаєш, Джон, це нечесно. – Говори! – Карі. Джон відвернувся. – Ось і немає. – Як же немає? – А ось так. Навіть не схоже. Джон заплющив очі. – А ну ка, повернись, – сказав Дуглас. – Відкрий очі, я подивлюся. – Що толку, – відповів Джон. – Ти вже забув. Я ж кажу, зі мною теж так буває. – Так повернись ти! – Дуглас схопив одного за волосся і повільно повернув його голову до себе. – Ну ладно .. Джон відкрив очі. – Зелені … – Дуглас в зневірі опустив руки. – У тебе очі зелені … Ну і що ж? Це дуже схоже на карі. Майже світло карі. – Дуг, що не бреши мені. – Гаразд, – тихенько сказав Дуглас. – Не буду. Вони ще довго сиділи і мовчали, а інші хлопці бігали по пагорбу і кричали, і звали їх.
– Наостанок? – перепитав здивований Дуглас. – Та як же так? І без того все погано.
Ось хто їздить дев’яносто років, дев’яносто п’ять, сотню, той самий справжній мандрівник.
Людина живе в сьогоденні, будь то молоде даний або старе сьогодення; але іншого він ніколи не побачить і не дізнається.
– Дорога, ти ніяк не можеш зрозуміти, що час не стоїть на місці. Ти завжди хочеш залишатися такою, якою була колись, а це неможливо: адже сьогодні ти вже не та. Ну навіщо ти бережеш ці старі квитки і театральні програми? Ти потім будеш тільки засмучуватися, дивлячись на них. Викинь ка їх краще он.
